ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНА ХВИЛИНА МОВЧАННЯ ЗА СПІВВІТЧИЗНИКАМИ, ЗАГИБЛИМИ ВНАСЛІДОК ЗБРОЙНОЇ АГРЕСІЇ РФ ПРОТИ УКРАЇНИ
Вшануймо самовідданість і героїзм воїнів, полеглих у боях за Україну, і мирних громадян, які стали жертвами російського терору.
ГРИГОРЕНКО ВОЛОДИМИР СЕРГІЙОВИЧ
04.10.1985 - 01.08.2023
Народився в селі Іванівське Бахмутської МТГ. Після закінчення місцевої школи навчався у бахмутських професійно-технічних училищах №147 та №53.
З дитинства захоплювався технікою, особливо машинами. Любив працювати з квітами й саджанцями — це було його улюблене хобі. Дуже тепло ставився до дітей: сусідські малюки часто приходили до нього, а він із задоволенням показував, як щось майструвати чи садити, розповідав про техніку. Між ними панувала щира дружба.
Працював водієм у приватному підприємстві, а з 2015 року — водієм у військовій частині міста Бахмут.
Наприкінці 2022 року евакуювався до Одеси. У березні 2023 року був мобілізований і став до лав 36-ї окремої бригади морської піхоти. Захищав Україну спочатку на Запорізькому напрямку, де отримав контузію, а згодом — на Донеччині.
26 липня 2023 року в районі селища Старомайорське Донецької області зазнав важкого поранення. Понад добу залишався в окопі на позиції — не було можливості евакуювати пораненого. Згодом його доправили до реанімаційного відділення. На жаль, життя Володимира Григоренка врятувати не вдалося.
«Про поранення сина мені повідомив його побратим. Завдяки волонтерам вдалося знайти Володимира у лікарні — його прізвище було записане з помилкою, тому пошуки були складними. Але коли я підійшла, щоб переконатися, чи це справді він, узяла його за руку й одразу впізнала… Хоч обличчя було дуже понівечене.
Коли я доторкнулася до нього, на апараті одразу почали стрибати показники. Я говорила з ним, а по його щоці покотилася сльоза. Володимир помер тієї ж ночі… Дочекався мене, — розповідає мама Героя. — У нього були золоті руки, з нічого міг зробити корисну річ. Був дуже життєлюбним, завжди усміхненим, із добрим гумором підтримував усіх навколо. Якщо треба було допомогти, Вова був серед перших. Часто повторював: «Не пошуршиш — не встигнеш». Добрий, чуйний… Найкращий мій син».
Похований у місті Одеса на Західному кладовищі.
У Володимира Григоренка залишилися дружина, донька, мати та сестра.
