A A A K K K
для людей з вадами зору
Бахмутська районна державна адміністрація
Донецька область

Спогади воїнів Української повстанської армії

Дата: 14.10.2022 07:55
Кількість переглядів: 88

Фото без опису

 

Роман Шухевич – «Тарас Чупринка» (1907–1950) – генерал-хорунжий, Головнокомандувач УПА:

«Ми боремось не тому, що ненавидимо тих, хто знаходиться перед нами, а тому, що любимо тих, хто у нас за спиною».

«Самостійність здобуде не одна партія чи організація, чи окремі люди, здобуде її тільки ціла Україна».

«Нова українська генерація… довершить те, що нам не суджено було довершити. Ми віримо глибоко в українське молоде покоління, що прийде після нас».

 

Василь Кук – «Василь», «Юрко», «Леміш», «Медвідь» (1913–2007) – генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА:

«Більшовицька пропаганда усіх свідомих українців називала бандерівцями, і цієї назви не треба соромитися».

«УПА – єдина з усіх сил європейського антифашистського опору, яка вела бойові дії проти нацистів без іноземної допомоги».

 

Катерина Зарицька – «Монета», «Маня», «Орися», «Калина» (1914–1986) – зв’язкова Романа Шухевича:

«Дорога Мамусю! Пам’ятай, що мною не треба так журитися… як в сороковому році…вмію у кожних умовах уладити собі гарне життя і бути вдоволеною тим, що маю… Маю здібність у всьому знайти якусь радість. Життя може бути гарне і цікаве… Щастя – це дуже взглядна річ і однієї рецепти на нього не можна написати. Річ у тому, щоб його відчувати... Цілий день для мене занятий наукою. Скоро стану поліглотом… все для мене скінчене. Ні! Тільки умовини змінилися, фізична сторінка відійшла набік, але залишилася така прекрасна душевна частина життя. Усміхнися, подумай, що в Тебе трохи чудакувата дочка, але найважніше – перестань вважати її нещасною».

З листа Катерини Зарицької до матері. 1952 рік. Володимирський централ.

 

Дарія Гусяк – «Дарка», «Нуся» (1928–2022) – зв’язкова Романа Шухевича:

«Якби не та війна, то я би ще пожила, а так відчуваю, що довго не витримаю. Увечері сідаю і переглядаю всі новини. Тяжко, але не дивитися не можу. Найбільше болить, що кращі сини знову вмирають за Україну. Співчуваю росіянам, бо у них попереду великі труднощі. Російська Федерація довго не витримає, імперія загине – за все треба буде відповідати. Ми боролися за соборну Україну навіть тоді, коли її було розділено між різними державами. Донбас і Луганщину не треба віддавати. Важливо, що люди там самотужки стають українцями. Але державною мовою не можна поступатися ні в якому разі».

 

Олександра (Леся) Томич-Паєвська – «Орися», «М-35» (1908–1953) – координаторка діяльності Окружних Проводів ОУН-УПА Буковини й Гуцульщини, референтка пропаганди Окружного проводу ОУН:

«Ми всі загинемо, але ми свідомо вибрали цю дорогу, бо таких, як ми, треба було і буде треба, як зразок прийдешнім борцям за волю України».

З листа Олександри Паєвської до рідних.

«Нас із мамою поставили в різних кінцях великої зали, тому спілкуватися ми могли тільки поглядами. Деталі суду не запам’яталися, бо особливо не вслухався і не вдивлявся… Насолоджувався німим спілкуванням з мамою, знав, що бачимось востаннє. Ненька була замучена й виснажена, проте трималася мужньо, навіть мене підбадьорювала усмішкою. Очі мамині були сумні і світлі, наче в святих на стародавніх іконах. Сухо, мов постріл у груди, прозвучав присуд – мамі, Ненаситцеві й Аскольду – вища міра, мені – 25 років. Цифра та видалася мені якоюсь нереальною, навіть смішною, адже прожив я тоді на білому світі всього сімнадцять літ. Замість останнього слова попросив дозволу попрощатися з мамою, проте Зарянов різким порухом голови заборонив…»

Зі спогадів сина Олександри Паєвської Юрія про судове засідання 21 січня 1953 року.

 

Марія Нагірна (Мокрій) (1924–2019) – зв’язкова, медсестра в УПА:

«Після суду нас вивезли в Комі АССР на Печору під Воркутою. Вдягли нас в шинелі, які підібрали з фронту: без поли, без рукава. На ноги давали чуні, які робили в'язні з машинного колеса. Ми будували дорогу на Воркуту. Камінці привозили на платформах. Поїзд довго не міг стояти, то мусіли його розгрузити за 15 хвилин. Морози там були дуже великі: поза 40 градусів. На кожному був іній, як на сніговику… Коли перевезли мене в Мордовську АССР, призначили на лісоповал. Тоді був пайок хліба – 600 грамів, а як не зробив норми 300. Пробула я на повалі лісу зиму, потім – на фабриці пошиву. Добре хоча б, що робили в теплі, годували 3 рази на день. Але було дуже строго, одяг наш забрали і видали свій: 2 суконки, 2 сорочки, черевики 40-го розміру, тілогрійку і двоє трусів. Це мало бути на два роки. На одязі були вибиті хлоркою номера (в мене 904) і викликали нас тільки по номерах».

 

Дмитро Верхоляк – «Дуб» (1928–2016) – фельдшер УПА, співробітник Служби безпеки ОУН:

«У таборах – мордовських та уральських – я намагався нічим не заплямувати честь вояка УПА й українського націоналіста. Хоча після десяти років ув’язнення спеціально возили до Києва, аби підписав заяву, що мене силоміць затягнули в «банду», що я засуджую націоналістів й усвідомлюю свою провину перед радянською батьківщиною. Взамін пропонували волю, студентський квиток у медінститут та офіційний шлюб з моєю Катрусею. Я відповів: «Брехати не буду. Я сам просився в УПА, ще й як просився!». Тоді мене відправили за грати ще на 15 років».

 

Мандик Хасман – «Малий» (1929–2013) – фірман-візник сотенних УПА:

«Я був із повстанцями, коли вони на Іваничі наступали, щоб вибити звідти німців. Зривали колії, щоб не вивозили німці людей на роботу в Німеччину. Тяжко було воювати, патронів ніхто не видавав. Що завойовували – те й мали. Я мав польський пістолет «шістка», але патронів до неї не було. У Маневичах мадяри стояли. Ми з сотенним поїдемо – завеземо їм сала, а вони нам ящиками патрони давали. Як із Горохова німці їхали – розбили їх. Було й наші хлопці погинули. Але хто їх згадає. Все тільки кажуть, що совєтська партизанка била німців. Але на Волині й Галичині то все діяла тільки УПА. Як фронт навесні 1944-го йшов – німці з одного боку наступали, совєти з другого. А ми в лісі – між ними.  Та все найліпше, що було у моєму житті – пов’язане з українською партизанкою. Такого братерського та теплого відношення до себе я не знав більше ніде».

 

Іван Гончарук (1925–1988) – останній повстанець, страчений комуністичним  режимом:

«Це виглядало на виставу. Нагнали повний зал народу. В основному школярі, підлітки. П’ять днів говорили про звірства ОУН і УПА, але до справи Гончарука це не мало відношення. Із 50 осіб, заслуханих у суді, Гончарука особисто знали лише 15. В останньому слові підсудний Іван Гончарук вину свою визнав частково і заявив: «На моїй совісті вбитих людей немає». Врешті вироком суду стала смертна кара. Її реалізували у липні 1989-го – після безрезультатного розгляду касаційних скарг».

Зі спогадів доньки Івана Гончарука Наталі Воронової

Любов Погонюк (Піддубій) – «Сумна» (нар. 1930) – зв’язкова УПА:

«Всіх, хто за 54-ю статтею, сюди, у «Берлаг», відправили. Закрили нас, як у тюрмі. Номери подавали: на хустці номер, на спідниці і на спині. Почали вивозити на золоті копальні – «приіски». А я важко захворіла. Мене тоді у медчастину поклали. У тайгу не взяли. А я полежала в лікарні, як виписали, пішла на будівництво у Магадані. Морози – до 60 градусів. І їсти нічого. Мало нам давали, бо норми не виконували. Якихось 300 грам хліба і баланди пів черпака. На сніданок – ложка якоїсь каші й шматочок хліба. Обід – щось таке, що і свиням не дають. А на роботу женуть: за нами конвой із собаками. Дуже було тяжко. Хай Бог нікому не дає такого».

 

(За матеріалами Українського інституту національної пам’яті)


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора