ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНА ХВИЛИНА МОВЧАННЯ ЗА СПІВВІТЧИЗНИКАМИ, ЗАГИБЛИМИ ВНАСЛІДОК ЗБРОЙНОЇ АГРЕСІЇ РФ ПРОТИ УКРАЇНИ
Вшануймо пам’ять усіх українців, чиї життя забрала війна, яку на нашій землі підступно розв’язала рф.
ЛАПИКОВ ВЛАДИСЛАВ ПЕТРОВИЧ
14.07.1971 – 10.05.2024
У селі Шевченка Владислав Лапиков був усього лиш 5 разів. Він не встиг пройтися неспішно вулицями села, не встиг познайомитися з людьми, поговорити з ними. Не встиг помилуватися затишними сільськими краєвидами.
24 травня 2024 року це невелике село проводжало в останню земну дорогу захисника Владислава Лапикова. Проводжали майже незнайомі люди, які не знали цього мужнього чоловіка, який став на захист своєї країни від перших днів війни. Прощалися як з Героєм, який віддав життя за кожного з них.
Владислав народився у м. Бахмут 14 липня 1971 року. Навчався у місцевій школі, згодом вступив до професійно-технічного училища в Соледарі. Після завершення строкової військової служби працював у різних містах. Не цурався ніякої роботи. Треба було будувати – будував, треба було розвантажувати – розвантажував. Мав вправні руки майстра – ладнав, ремонтував.
А ще він дуже любив ліс. Йому вдавалося так насаджувати саджанці, що вони відразу починали швидко підростати. Це захоплення було і його роботою. У складі бригади лісогосподарства Владислав побував у багатьох містах, навіть у столиці. Насаджували зелені масиви міст.
До військкомату Владислав прийшов разом з другом. Його товаришу вручили повістку, а він теж взяв необхідні документи і пішов з ним. Коли повернувся, повідомив дружині Олені: «Йду воювати. Треба зібратися за дві години». Зібрали швидко усе необхідне, попрощався – і пішов. Згодом зателефонував і повідомив, що зарахований у військову частину і воює на Донецькому напрямку.
Березень 2022 року. Напружена ситуація на фронті. У Бахмуті стало небезпечно. Олена була змушена виїхати. У травні 2022 року вона приїхала до села Шевченка Брагинівської громади.
До війни Олена працювала на швейному виробництві: і в ательє індивідуального пошиву, і на фабриці.
Зі сльозами на очах вона згадує, як жили до війни.
– Тепер нічого немає. І міста немає, – плаче.
Олена із Владиславом жили в цивільному шлюбі, свої стосунки не поспішали узаконювати. Неодноразово, коли він приходив у відпустку, говорив:
– Давай зареєструємо шлюб. Час неспокійний. Все може зі мною трапитися, як ти будеш одна. Коли я загину, хоча б виплати отримаєш.
І чути про це не хотіла:
– Головне – ти повертайся. Ніяких грошей мені не потрібно.
Рідних у Владислава не було, Була лише Олена.
Владислав служив у 110-й окремій механізованій бригаді імені генерал- хорунжого Марка Безручка. Воював під Авдіївкою, під Бахмутом, отримав контузію, лікувався. Багато всього траплялося за два роки війни. При нагоді телефонував, заспокоював дружину.
… Довго не було звістки. 16 травня 2024 року Олені зателефонували побратими Владислава і повідомили, що він загинув під час мінометного обстрілу 10 травня в Новоолександрівці.
Зателефонували з військової частини і запропонували поховати воїна на загальному кладовищі у Дніпрі серед тих, у кого немає рідних.
Олена відмовилася
Підтримали її й жителі села, і сільська рада:
– Гідно проведемо нашого захисника, допоможемо, наскільки зможемо.
Захисника України поховали в селі Шевченка на Дніпропетровщині.
джерело: StrimkoUA
