До Дня Української Державності Регіональний онлайн-проект "Донеччани державотворці"
Регіональний онлайн-проект #Донеччани_державотворці
ІВАН МИХАЙЛОВИЧ ДЗЮБА
Активний учасник руху за незалежність України, дисидент радянських часів, літературознавець, публіцист, громадський діяч, Академік НАН України, лауреат Державної Премії ім. Тараса Шевченка(1991).
Один із засновників Народного Руху України, Герой України (2001), кавалер ордена Свободи (2009), кавалер ордена Ярослава Мудрого V ступеня (2022).
І.М. Дзюба народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Волноваського району на Донеччині.
Закінчивши школу в Докучаєвську, вивчав російську філологію в Донецькому ( тоді Сталінському) педагогічному інституті. У студентські роки прийшло певне прозріння. Вчився він гарно, отримував Сталінську стипендію, був на виду, але чим більше відкривав для себе нового, тим більше замислювався над тим, у якому світі він живе.
«Я не скажу, що я тоді був якимось українським націоналістом. Просто я розумів, що українська нація не гірша за інші. І українська мова не гірша за інші. А я весь час, на кожному кроці, відчував оцю зневагу до всього українського. І ще один був фактор: я весь час був на боці слабшого. Я не лише за українців заступався, я заступався і за кримських татар, і за своїх друзів-євреїв. Мною рухало відчуття справедливості. І саме воно підштовхнуло мене до того, що я почав для себе відкривати Україну», – зізнавався Іван Михайлович, згадуючи ці роки.
Ще більше відкрив він її для себе, коли переїхав до Києва, вступивши до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України. У столиці Іван Дзюба став одним із активних учасників Клубу творчої молоді, зблизившись із Іваном Світличним, Аллою Горською, Василем Симоненком, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Лесем Танюком, Євгеном Сверстюком та іншими молодими й натхненними «шістдесятниками». Члени Клубу збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. Іван Дзюба – серед організаторів цих акцій.
4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у столичному кінотеатрі «Україна» Іван Дзюба з букетом квітів піднявся на сцену, щоб привітати знімальну групу свого друга Сергія Параджанова з прем’єрою фільму, який встиг уже отримати кілька престижних премій на міжнародних кінофестивалях.
Вручивши квіти художниці по костюмах Лідії Байковій, він підійшов до мікрофона і сказав: «У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». У залі увімкнули сирену, щоб заглушити слова промовця, але він і далі називав імена заарештованих у серпні дисидентів: Іван Світличний, Святослав Караванський, Михайло та Богдан Горині, Іван Гель… Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». За спогадами Романа Корогодського, на весь переповнений зал підвелося людей 50-60.
Про підготовку цієї акції знали тільки троє людей: Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо та сам Іван Дзюба. Однак «органи» запідозрили існування підпільної антирадянської організації. Почалися репресії: Василя Стуса, який підтримав протест, було відраховано з аспірантури, Михайлину Коцюбинську, Юрія Бадзьо та його дружину Світлану Кириченко звільнено з роботи, В’ячеслав Чорновіл через два роки після виходу в самвидаві його статті «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»)» опиняється за гратами. Не минула без наслідків ця акція і для Сергія Параджанова: вже за кілька тижнів була згорнута робота над фільмом «Київські фрески» і більше жодного фільму рівня «Тіней» йому не дали зняти.
Втратив роботу й Іван Дзюба – його звільнили з посади консультанта літературного відділу видавництва «Молодь» (два роки перед тим його так само «за ідеологічні помилки» звільнили з відділу критики журналу «Вітчизна»). Протягом трьох років після виступу в кінотеатрі «Україна» він буде змушений працювати коректором в «Українському біологічному журналі», що було свого роду примусовою ізоляцією від літератури та літературознавства, і лише в 1969 році він отримує посаду редактора видавництва «Дніпро», яку займає до свого арешту в 1972 році.
У тому ж 1965 році Іван Дзюба написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» про проблеми національних відносин в СРСР. Ця праця, власноруч ним розіслана в усі найвищі інстанції в 1965 році, мала ефект бомби: спочатку її намагалися спростувати, викликаючи автора на «профілактичні бесіди», щоб переконати в хибності його висновків; пізніше – заборонити. Але, випущена на волю, вона була перевидана за кордоном англійською, французькою, російською, італійською та китайською мовами, тиражувалася сотнями рукописних, друкованих чи перефотографованих примірників. Зрештою, це і стало підставою для арешту автора. За цю «антирадянську» працю в 1973 році його засудили до 5 років ув’язнення та 5 років заслання.
Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. До всього додалася відкрита форма туберкульозу, яким він перехворів у 19 років. Для нього було очевидно, що з табору він може не повернутися, тому 5 років таборів і 5 років заслання сприймалися як остаточний вирок. І тоді Іван Дзюба обирає життя – погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування.
Наприкінці 1980-х років І.М. Дзюба знову повертається в активне громадське і політичне життя України. Він стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992, в один із найскладніших моментів, очолює Міністерство культури України.
І все ж йому ближче інтелектуальна праця. Іван Дзюба працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка і багато пише.
За останні тридцять років Іван Дзюба написав і видав близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам, від Ліни Костенко до Олега Лишеги і Сергія Жадана.
У 2015 році побачила світ його книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини і маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації.
Помер Іван Михайлович Дзюба 22 лютого 2022 року в м. Київ
