ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ: «ВИМЕРЛО БАГАТО І ДОРОСЛИХ, І ДІТЕЙ. ПАДАЛИ НА ХОДУ…»
Зміцнення національної самосвідомості – характерна риса сучасного українського суспільства. Воно супроводжується надзвичайним сплеском інтересу громадськості до історичного минулого, особливо тих його сторінок, які тривалий час замовчувалися.
Голод 1932-1933 років. Ця тема в офіційних документах того періоду просто не згадувалася, а потім замовчувалася.
Тематична спрямованість більшості архівних документів розкриває сутність сталінської аграрної політики. У повному обсязі її можна уявити, ознайомившись із документами того періоду під грифом "таємно", "цілком таємно", "не підлягає оголошенню". Донедавна, на жаль, ці документи були недоступні широкому загалу.
Сталінська політика суцільної колективізації, незважаючи на невдоволення нею селян, втілювалася в життя твердо і неухильно. Головним її інструментом стали хлібозаготівлі. Особливо від неї страждали селяни одноосібники, тому що зазвичай за невиконання плану з хлібозаготівлі у них насильно забирали все: і горох, і квасолю, і інші продукти.
1933 рік для України справді був неврожайним.
Методи хлібозаготівель, що їх проводила впродовж трьох місяців зими 1932-1933 років надзвичайна хлібозаготівельна комісія, головою якої в Україні був В.М. Молотов, до того траплялися, як окремі випадки. За невиконання плану хлібозаготівель розкуркулювали навіть середняків, виселяли, накладали штрафи, відбирали продукти навіть у голодуючих сімей. З колгоспів і артілей вилучали і вивозили хлібні резервні фонди, посівний матеріал, хліб для видачі на трудодні. Широко застосовувалися надзвичайні заходи - повальні обшуки й арешти. Усе це викликало обурення селян.
Проти тих, хто ухилявся від виконання плану заготівель, 1932 року було порушено лише в Артемівському районі 42 кримінальні справи і притягнуто до кримінальної відповідальності 47 осіб.
А в цей час майже по всій Україні люди вимирали цілими сім'ями. У деяких областях були зафіксовані непоодинокі факти людожерства.
Територію Артемівського району теж охопив голод 1932-1933 року і він був масштабним, про що свідчать свідчення людей, які пережили це страшне горе.
Ось як про це пише мешканка с. Яковлівки О.І. Ботвіна: "Я сама родом із с. Різниківка. З 1932 по 1933 рік у нашій місцевості був великий неврожай, на все, чим могла жити людина... Крім того, по домівках ходили уповноважені й насильно забирали в людей увесь хліб і продукти. У родині мого батька було семеро дітей. Які тільки жахи ми не пережили! Що ми їли: рогозу, і бабки, і козелки, всяку траву; борошна не знали. Ходили в поле і розривали купки землі, в які миші носили зерна, сушили, потім на млинку ручний мололи, а потім коржі ліпили.
Батько опух з голоду, рятувався ховрахами, варив у лісі. Сім'я одного з братів уся вимерла: він, дружина, діти. У нас померла старша сестра. У нашому селі вимерло дуже багато і дорослих, і дітей; падали на ходу".
А ось як про цей страшний час згадує Пляшечник Ганна Семенівна із с. Покровське: "...Росла з бабусею. Коли мені виповнилося 13 років, померла бабуся і залишилася я зовсім сама. У ті страшні часи я була досить доросла, мені було 16 років. Як зараз пам'ятаю все: і корову тримала. І хоч була посуха та кукурудза вродила. Але прийшли якісь уповноважені люди з району, зарізали корову, забрали всю кукурудзу до зернинки. Усе вигребли з сараю. Що робити? Залишилася без нічого... Я бачила селян зі свого села з опухлими ногами, як валянки, і блискучими обличчями, що наче налиті водою. Як сьогодні пам'ятаю єдину свою мрію: коли настане такий час, щоб можна було скуштувати запашного хліба".
Ще один спогад свідка Шульженко Парасковії Степанівни з с. Луганське: "Пам'ятаю голод 1932-1933 років. Це були страшні часи. Багато людей з голоду вмирало. Урожай забирала влада. Уповноважені ходили групами по 3-4 чоловіки, заходили в кожне подвір'я зі шомполами, всюди штрикали і знаходили зерно, якщо хтось його ховав. У колгосп змушували йти примусово...".
Зі спогадів Шаблі Василини Михайлівни із села Яковлівки: "Я пам'ятаю, що було дуже холодно в хатині та голодно. І весь час дуже хотілося їсти. А дітей було багато в батьків. Аж шість душ. Батько ходив на роботу, у колгосп. А мати була вдома з дітьми. Але невдовзі почалося розкуркулювання. Приходили чужі люди і забирали з хати все, що можна було забрати. Забирали їжу, одяг, худобу. Мені на той час було 6 років. І я добре пам'ятаю, як плакали менші брати і сестри. Що ми їли? Лободу, кропиву, ловили ховрашків. Навесні 1933 року було чогось багато ящірок, ми їх теж пекли на вогнищі, ділили між собою і їли. Ми, діти, були страшні, на високих ніжках, величезні животи. Один із братів спух, а потім помер. Сім'я наша дуже голодувала. На трудодні отримували дуже мало - у грамах, а не в кілограмах. І то ячменем та вівсом. Хліб виходив глевкий, ніби недопечений. Мати пересівала торішню половину, визбирували якісь зернятка. Садиби в нас у селі були великі, і якби дозволили садити біля хати, такого голоду не було б. Але це було суворо заборонено - людям було велено працювати тільки на колгосп".
Зі спогадів Євдошенко Антоніни Петрівни, мешканки села Дронівки: "...У селі померло кілька людей від голоду, на моїй пам'яті смерть дружини і немовляти жителя нашого села Корнєва Петра, її імені не пам'ятаю.
У селі було організовано колгосп ім. Сталіна. З осені 1932 року весь урожай вивезли, колгоспників у колгоспній їдальні не годували до весни 1933 року, а навесні за розпорядженням спостерігача за продзаготівлею вирізали колгоспну худобу, що залишилася, і готували в колгоспній їдальні суп, годували раз на день по мисці супу на колгоспника. За це розпорядження спостерігача заарештували і вивезли з села. Робітникам давали пайки - 200 г хліба на день на робітника. У моїй родині батько через військкомат домігся пайку - 200 г борошна на робітника на день, тому що два сини служили в Червоній Армії. Люди виживали в селі за рахунок лову риби, черепашок, збирали жолуді, дику цибулю, часник, щавель, лободу...".
Зі спогадів Ковальової Наталії Михайлівни з хутора Липового (дівоче прізвище Головань): "Я виразно пам'ятаю ці страшні роки, хоча була ще маленькою, мені йшов лише шостий рік. Сім'я у нас була не дуже велика, та й батько мій Головань Михайло Никифорович, 1894 р.н., обіймав посади, як потім називали, "голова артілі", тобто голова колгоспу. Але це ніяк не врятувало нас у ті роки від голоду. Я добре пам'ятаю, як ми зі старшою сестрою Марією ходили збирати жолуді, як мама з бабусею їх сушили, а потім мололи і з цього пекли просто на плиті коржі, які ми страшенно не хотіли їсти. Вони були гіркі, і від них боліли животики...".
Незгладимий спогад мій про таку картину: ми, діти хутора, блукали розкислими полями, видовбували ще мерзлий буряк, торішню, вже згнилу, але ще не талу картоплю, приносили її до своїх хат. Дорослі мили все нами принесене і починали щось готувати. А ми з Манею, змучені, змерзлі, вже спали, нам було не до їжі. Запах відталої гнилої картоплі і уві сні викликав нудоту, але нас будили і змушували з'їдати приготоване".
Зі спогадів А.І. Пушкаренко із с. Серебрянки: "Я була ще дівчинкою. Пам'ятаю, як у мами пухли ноги, а я приносила з дитячого садка шматочок хліба. Мама варила баланду з буряка і меленої пшениці. А ще їли ми коржі з відварених жолудів і картопляної шкірки".
Зі спогадів С.К. Пшеничної із с. Покровського: ". Дуже добре пам'ятаю, хоча я була зовсім маленькою. Але в мене й зараз стоїть усе перед очима, як ми сиділи на печі, а до хати зайшли чужі чоловіки, почали довбати піч, щось шукати… Із сараїв несли чували із зерном. Усе забрали, що було в діда з бабою, у хаті все перевернули. Забрали бабусю з дідусем і поїхали. Так більше ми їх і не побачили... Нас із сестрами і братом віддали в дитячий притулок. У цей час настав голод. Голодні були, їли козликів (трава так називалася), акацію, з лободи зернятка. Завжди висіли на паркані дитячого будинку і просили їсти. Двоє дітей - мої брат і сестра - померли… ".
Ми і наші нащадки не маємо права забувати про ті трагічні сторінки нашої історії хоча б тільки для того, щоб не повторювати страшних помилок.
Керівник апарату
Бахмутської райдержадміністрації Надія ТУТОВА
