ДО ДНЯ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ: ЩОБ НЕ ПОВТОРИТИ ПОМИЛОК МИНУЛОГО
В архівах України іде інтенсивний пошук документальних свідчень української трагедії – голоду 1932-1933 років. Опубліковано чимало статей, добірок документів. Але в багатьох офіційних документах того часу навіть не згадувалося про голод. Цього терміну намагалися уникати, замінюючи його, такими визначеннями як «продовольчі труднощі», «прорив на господарському фронті», «бідування населення від недороду» тощо. Коли готувалися ці документи, спрацьовував механізм замовчування правди про дійсне становище голодуючих селян і причин, що призвели до трагедії. Разом із тим про це прямо й недвозначно писали самі селяни. Вони буквально волали про загрозу загибелі своїх господарств, втрати самого життя. І за це платили своїм життям чи волею. Тюрми були переповнені.
Селянину досить було елементарно запротестувати проти свавілля або в запалі обізвати крутим словом конкретного члена сільради, як він зараховувався до антирадянських елементів чи підкуркульників. Ця фразеологія дуже характерна для того часу, вона присутня в багатьох архівних документах.
Пам’ятаю, як мій дідусь розповідав про свого брата, який був досить заможним і несвоєчасно здав хліб та ще й додав членам сільради: «Встигнете завтра забрати, ще не горить». Але назавтра його заарештували і відправили в район, а звідти – до Сибіру, де він пробув довгих десять років. Землю та худобу забрали як у антирадянського елемента.
Ліквідація НЕПу і сталінська аграрна політика були спрямовані передусім на те, щоб вилучити для потреб держави якомога більше хліба з колгоспних комор та з одноосібників. У вжиток міцно ввійшло слово «план», який доводився до кожного колгоспу, села, двору як обов’язковий.
Отже розкладка хлібозаготівельного плану започаткувала продовольчу кризу з картковою системою в місті та голодуванням на селі. А до того ще й неврожайні роки.
Ось як згадує про це мешканка с. Луганське Ю.М. Дорофеєва: «…Пам’ятаю, що з 1932 р. на 1933 р. у нашій місцевості був великий неврожай. У нашій сім’ї було четверо дітей. Жили ми дуже бідно. Якого ми тільки лиха не зазнали! Приходили активісти і забрали весь урожай. Їсти було нічого, худоби у нас не було. Їли висівки з колосків, кору дуба, кропиву, рогозу, козельки. У селі від голоду помирало багато людей. Коли у нас у сім’ї померло троє дітей, мене забрала моя тітка завдяки якій я вижила…».
А от іще один свідок голоду в Україні в 1932-1933 роках – А.П. Рогаченко із с. Красне, згадує наступне: «У той час було мені п’ятнадцять років. Ми ловили сусликів, варили й їли. А сіяти було нічого, забирали все».
Ось як про голод у Званівці та прилеглих селах згадує – М.А.Дейнега, який на той час вчився у місті в технікумі і привіз додому рідним до Званівки трохи продуктів: «Все, що я привіз, мама ретельно розділила на найменші порції кожному на день. Я спитав її, чому перш за все вона поцікавилася, чи я живий? І вона розповіла, що в селі Химівка, через яке я йшов, є ДОПР («Дом принудительных работ») Артемівської тюрми. Там у колишній панській садибі утримувалися під охороною заарештовані, які обробляли землю. Коли настала голодовка, охорона розбіглася і в'язні лишилися один на один зі своєю долею. Спочатку грабували на дорогах, а потім почали ще не опухлих з голоду людей красти, вбивати і їсти. Потім тільки я зрозумів чому так тихо було в тій Химівці, і як мені пощастило все таки нею пройти.
Наступні дні в селі були для мене гірше будь-яких катувань! Я вперше побачив, як з лікарні, що колись була казковим раєм, а тепер стала мертвим покоєм, вивозили на цвинтар морожені трупи, як-небудь накидані на гарбу, деякі в спідній білизні, а деякі навіть просто голі. І таке було кожного дня! Комок підступає до горла, коли згадую про це навіть через 70 років! А тоді!… В селі на вулицях стояла мертва тиша. Інколи проходив голодний старий чоловік, бабуся, або діти, просячи милостиню. Старим не подавали. Давали по сухарику дітям…».
У цей період майже по всіх селах України був страшний голод. Люди вимирали цілими сім’ями, селами. У деяких областях були зафіксовані неодиничні факти людожерства.
Історики, архівісти, уважно вивчивши й проаналізувавши документи та свідчення людей того періоду, прийшли до висновку, що в Україні в 1932-1933 роках проводилась тоталітарна антинародна політика, яка призвела до голодомору.
На вшанування пам’яті тих, що постраждали від голоду та репресій Указом Президента України встановлено День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій, який відзначається щорічно кожну четверту суботу листопада.
Архівний відділ Бахмутської райдержадміністрації запрошує всіх до співпраці й особливо, звертається до тих людей, які пережили цей страшний час, поділитися своїми спогадами, занотувати їх на папері та передати на зберігання до архіву. Ми й наші нащадки не маємо права забувати ці трагічні сторінки нашої історії, щоб не повторити страшних помилок.
Керівник апарату
Бахмутської райдержадміністрації Надія ТУТОВА
