ДО ДНЯ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ – ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА
Сталінська партійна верхівка добре розуміла, що встановлені в 1932 році для селянського сектору України хлібозаготівлі в розмірі 356 млн. пудів є нереальними. Це підтверджувалося й самою хлібозаготівельною компанією, але встановлений план не переглядався. У серпні 1932 році вдалося зібрати всього 47 млн. пудів хліба. Тільки після цього Політбюро ВКП(б) 2-го вересня дозволило Комітету із заготівель знизити план хлібозаготівель Україні на 40 млн. пудів, у т.ч. для Вінницької області на 9 млн. пудів, Київської – на 11 млн. пудів.
У вересні 1932 року Україна надала по хлібозаготівлі 59 млн. пудів і її резерви були майже вичерпаними. На початок жовтня із 23270 колгоспів план хлібозаготівель виконали 1403 колгоспи, що склало 6% від їх загальної кількості. На виконання плану партійне керівництво України мобілізувало всі свої внутрішні резерви. На місця було направлено десятки тисяч активістів.
Восени, у жовтні 1932 року, за рішенням Сталіна, на місця були направлені надзвичайні комісії ЦК ВКП(б) із надзвичайними повноваженнями. В Україні хлібозаготівельну комісію очолював голова РНК СРСР В. Молотов, який діяв особливо жорстоко. Під його безпосереднім керівництвом було прийнято дві Постанови «Про заходи по посиленню хлібозаготівель». Постанови передбачали застосування до селян жорстких каральних заходів щодо виконання планів по хлібозаготівлі, але брати у селян уже було нічого.
Не дивлячись на організаційні й жорсткі репресивні заходи, план по хлібозаготівлях був не виконаний. На 1 листопада 1932 року в Україні було заготовлено лише 195 млн. пудів (3,12 млн. тонн або 53,5% від плану) хліба. При цьому в селах фактично вже не було жодних запасів зерна, вивозилися навіть посівні фонди. Селяни України залишилися без хліба. Вилучивши майже весь хліб, партійно-державний апарат цілком свідомо прирікав українських селян на голодну смерть. Але жодної допомоги їм надано не було. Про це свідчить телеграма Сталіна на адресу Менделя Хатаєвича, секретаря ЦК КП(б)У від 8.11.1932 року. Шифровкою о 15 год. 30 хв. Хатаєвича було проінформовано про те, що «на цей момент Політбюро ЦК ВКП(б) розглядає питання про припинення продовольчого й іншого постачання українських сіл». Того ж дня, за підсумками засідання було прийнято остаточне рішення: «Політбюро вирішило припинити будь-яке постачання продовольства для всіх сіл України».
Усвідомлюючи масштаби голоду, який насувався, місцеве керівництво деяких районів дозволило колгоспам залишати зерно для сівби та для страхового фонду. Саме так зробили керівники Оріхівського району Дніпропетровської області, за що були жорстоко покарані владою. Старший агроном райземуправління був засуджений до розстрілу, п’ятеро керівників і фахівців – до 10 років концтаборів, інші пʼятеро – до 8, двоє – до 5 років.
18 листопада 1932 року була прийнята Постанова, якою заборонялося будь-яке витрачання натуральних фондів утворених у колгоспах, які не виконали план по хлібозаготівлі. Практично на все наявне зерно накладався арешт. У наступному натуральні фонди колгоспів за рішенням райвиконкомів могли бути перераховані у фонд хлібозаготівель. Для артілей була встановлена норма видачі хліба на рахунок трудоднів або на громадське харчування в розмірі не більше 15% від фактичного обмолоту. У разі видачі хліба в більшому розмірі, такий хліб вважався «незаконно розданим» і підлягав поверненню.
У листопаді 1932 року Наркомат юстиції УСРР створив судово-слідчі бригади для сприяння роботі хлібозаготівельних органів. У листопаді РНК УРСР вирішила позбавити одноосібників фактично всього їхнього майна, у т.ч. посівів, присадибних ділянок, будівель. Знову розпочалося розкуркулення та депортація селян у віддалені райони СРСР.
У грудні І932 року на Україні починає широко практикуватися ганебний захід пропагандистського терору – занесення на «чорну дошку» сіл і колгоспів, які саботували хлібозаготівлю. Уперше такі заходи були запроваджені Л. Кагановичем на Північному Кавказі. Села й колгоспи, які не виконали план по хлібозаготівлях, повністю ізолювалися від будь-яких контактів із зовнішнім світом. Для цього виставлялися спеціальні загороджувальні загони внутрішніх військ, які не впускали й не випускали людей із голодуючих районів і сіл занесених на «чорну дошку», а люди в них поступово гинули від голоду. Згідно з постановою РНК УРСР від 6 грудня 1932 року, у таких селах конфісковували продовольчі й посівні фонди, припинялося постачання товарів, до керівників застосовувалися репресії. Унаслідок цього люди стали вимирати цілими селами.
За повідомленням секретаря Донецького обкому партії Акулова в області було занесено на «чорну дошку» сім колгоспів. Також він вказував і на те, що станом на 25.11.1932 року план хлібозаготівель по області виконано на 59,2%, у т.ч. по колгоспах на 62%, радгоспах на 65,6%, одноосібниках – 64,4%, куркулях – 39%. За даними СБУ по Артемівському району на «чорну дошку» були занесені колгоспи ім. Сталіна (Забахмутська сільрада) та ім. Леніна (Михайлівська сільрада). За даними Наркомзему УРСР по Донецькій області на 2 грудня 1932 на «чорну дошку» було занесено 12 колгоспів, 6 селищ, 2 сільські ради та 25 одноосібників.
У зв’язку з цим можна зробити висновок, що голодомор був спланованою акцією сталінського керівництва й є геноцидом проти українського селянства з метою придушення його самосвідомості й бажанням поставити його на коліна. Більш того, подібна політика відносно українського селянства проводилася не лише на Україні, але й в інших місцях їх компактного мешкання – на Кубані, Поволжі та ін. Наприклад, на Кубані в деяких станицях з українськими назвами Полтавська, Уманська, Попівська де проживали українці – спадкоємці запорізьких козаків, після голоду та депортації українського населення станиці, що залишилися, були заселені «особливо надійними в політичному відношенні» вихідцями з південних і центральних областей Росії, Ростовської області та Ставропольського краю. У наступному назви цих станиць були перейменовані в Червоноармійську, Ленінградську і Кагановицьку. У грудні 1932 року була прийнята й Постанова про припинення українізації на Далекому Сході, у Сибіру, Казахстані, Поволжі, Центрально-чорноземній зоні.
Не дивлячись на голод, який став жахливою реальністю на Україні, органами центральної влади було прийнято рішення продовжити хлібозаготівлі навіть у січні-лютому 1933 року. Керуючись секретним Московським циркуляром № 568 Донецький обком КП(б)У 21 грудня 1932 року приймає рішення «припинити будь-яку торгівлю зерном. Муку та пшеницю, які привозять на ринок для продажу, вилучати й зараховувати в план здачі хліба колгоспниками». Із метою економії зерна, норми видачі хліба були зменшені на 100 грам. Насувався голод.
Ситуацію посилило й те, що з 4 грудня 1932 року в СРСР у містах була введена система внутрішніх паспортів. Селянам паспорти взагалі не видавалися, що робило їх безвиїзними, прив’язаними до землі. Будь-яке їх переміщення без відповідного дозволу було заборонене. Тим самим колгоспна система стала символом нового «кріпацького права». Особливо сильно від цього постраждали українські селяни, оскільки забравши в нього все продовольство, влада не дозволила йому мігрувати в інші регіони СРСР де, хоч якось, можна було придбати продукти й вижити. Це ще раз свідчить про цілеспрямовану політику сталінського керівництва по знищенню українського селянства.
Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року про заборону виїзду, яка була підписана Сталіним і Молотовим, у першу чергу стосувалася селян України та Кубані, де за переписом населення 1926 року українців проживало близько двох третин усього населення. Лише на території нинішнього Краснодарського краю українців проживало 1 580895 чоловік (довідково, за переписом 1939 року їх зафіксовано всього 143 744 чоловік!). Слід зазначити, що подібні заборонні заходи не стосувалися виїзду селян з інших регіонів СРСР (казахи, башкири й ін.), де були проблеми з продовольством.
Цією Постановою правоохоронним органам наказувалося заарештовувати тих «селян України і Північного Кавказу, які пробралися на північ», а після їх перевірки, коли серед них будуть відібрані «контрреволюційні елементи, повертати тих, що залишилися до місця їх мешкання». Архівні матеріали свідчать про чітке виконання вказаних директив. Так, із звіту ОГПУ СРСР за грудень 1932 – січень 1933 року дізнаємося, що із сіл лише 215 районів України виїхало 85 тисяч 217 самотніх людей і 9 тисяч 213 сімей, у т.ч. з Київської області 26 тисяч 344; Харківської – 26 тисяч 129; Дніпропетровської – 12 тисяч 421 самотніх і 3 тисячі 845 сімей; Донецької – 9 тисяч 562; Одеської – 3 тисячі 950 і 4 тисячі 50; Чернігівської – 5 тисяч 593 і 837; Вінницької – 5 тисяч 68 і 518. Але ці дані далеко не повні й фактичне число тих, що виїхали було значно більше.
Незважаючи на масові репресії, план хлібозаготівель у Донецькій області станом на 1 січня 1933 року було виконано тільки на 76%. Як свідчать архівні документи, за зрив і невиконання плану хлібозаготівлі були засуджені на 3-10 років багато керівників колгоспів, деякі з них були засуджені до розстрілу.
На кінець січня 1933 року в Донецькій області було вилучено увесь насіннєвий, фуражний і продовольчий фонди. Розпочався масовий голод.
Із довідки заступника начальника Донецького обласного відділу ГПУ Соколова від 9.03.1933р., надісланої до ГПУ УРСР про прояви голоду та смертельні випадки в Донецькій області можна дізнатися, що в «ряді районів області, продовольчі труднощі місцями приймають загрозливі форми й розміри. …Виявлено зростаючу смертність. За період із 27 лютого по 9 березня 1933 року включно, по 21 ройону області зареєстровано 1008 голодуючих сімей. Із указаних 1008 сімей – у 648 з них голодуючих членів сім’ї встановлено 2569 чоловік. Із них членів і кандидатів партії 11 чоловік. …Із членів голодуючих вживали для їжі падаль у 50 випадках, м’ясо котів і собак у 2-х випадках і сурогати переважна більшість. …На грунті голоду зареєстрований один випадок убивства. …За термін із 1-го лютого по 9 березня включно на грунті голоду по 12 районах області вмерло 267 чоловік, із них дітей – 76 чоловік».
Були й інші випадки. Так, із доповідної записки секретаря Артемівського ГПУ А. Михайлова Донецькому обкому КП(б)У (особисто Акулову) про факти голодування в колгоспах поряд із фактами про голод можна дізнатися й про таке: «У Кодемській с/р репресований кулак Сірий, в якого за контрреволюційну діяльність два сини були розстріляні… поряд з іншими збирав м’ясо здохлих коней. Установлено, що сім’я Сірого забезпечена продуктами харчування, а з м’яса здохлих коней, виробляв котлети й продавав їх на ст. Микитівка. …На час посівної вважаємо цілком необхідним суттєву допомогу Області в справі організації громадського харчування й просимо орієнтувати нас, на що можна розраховувати»
Голод спричинив величезну смертність населення. Архівні документи свідчать про те, що селяни змушені були їсти трупи коней, котів, собак, листя й кору дерев, траву. Траплялися численні випадки канібалізму. Люди були настільки ослаблені, що живі не мали сил ховати померлих. У деяких населених пунктах над сільрадами вивішували чорні прапори: це означало, що в цих селах жителів немає, бо всі вони вже померли. Жахливо те, що в цей час на сусідніх залізничних станціях, у вагонах та елеваторах під охороною міліції зберігалися тисячі пудів хліба, які повинні були відвантажуватися на продаж за кордон. Про це свідчать повідомлення секретаря Донецького обкому партії Акулова, який вказував, що в глибинках області накопичилося й не вивозиться 25 тисяч тонн зернових культур, із них 13 тисяч тонн пшениці та жита. Отже влада мала можливість надати голодуючим допомогу, але цього не зробила. Це ще раз вказує на те, що голод був штучний і його в області можна було уникнути.
До кінця 1932 року голод став реальністю для більшості селян і робітників Донбасу. Артемівський район не став виключенням у цій страшній трагедії.
Із донесення секретаря Артемівського міськкому партії від 2 квітня 1933 року: «Проведеною спеціальною перевіркою органами ГПУ виявлено, що випадки гострої нужди в харчуванні окремих колгоспників, особливо бідняків, зафіксовано в основному в таких селах: Переїздне, Григорівка, Кодемо, Зайцево, Яковлівка, Михайлівка, Покровське, Селимівка, Парасковіївка, Василівка, Серебрянка та Івано-Даріївка». За даними ГПУ «…У колгоспі «Червоний партизан» Покровської сільської ради за останні два місяці полягло 18 коней. Колгоспники зняли з них шкури, а м’ясо розібрали для харчування… Є факти захворювання та смерті що грунтуються на голоді. У колгоспі «Червоний борець» Івано-Даріївської сільської ради встановлено факт голодування сімей колгоспників… Вони знаходяться у вкрай виснаженому стані. Деякі з них пухнуть. Усі сім’ї багаточисельні – від 2 до 9 чоловік».
У важкому стані опинилися й робітники промислових підприємств голодуючих районів, у т.ч. Донбасу. 24 лютого 1933 року при відвідинах Щербинівської поліклініки в м. Дзержинське, установлено до 50 випадків звернення по допомогу хворих гірників, опухлих від недоїдання. Дані про голод містяться й у секретній інформації оргвідділу ЦКК КП(б)У «Про положення робочих промислових підприємств України» від 26 червня 1933 року: «28 квітня в заводоуправлінні було виявлено підкинутого мертвого дитяти з такою запискою: «Ось Вам дарунок до 1-го травня. Два трупи в будинку лежать, а два я вам принесу до 5-го травня». У цьому ж документі ЦКК є інформація про розмову робітників: «я з сім’єю й так із голоду вмираю, а вони ще й хліб зняли. Аби купити хліб на базарі потрібно працювати 3-4 дні».
У цей період держава та її партійна верхівка не лише не надали допомогу голодуючим селянам, але й всіляко замовчували факти про голод від широкої громадськості, що значно погіршило ситуацію. Деяка незначна допомога українському селянству була надана державою лише з травня-червня 1933 року.
Унаслідок голоду та масових смертей населення Донбасу різко скоротилося. Радянська влада змушена була переселяти в обезлюдненні райони селян з інших областей. За вказівкою голови РНК СРСР Молотова та секретаря ЦК ВКП(б) Кагановича до кінця 1933 року з різних областей Росії в Харківську, Донецьку, Дніпропетровську, Донецьку й Одеську області переселилося 21,9 тис. господарств – близько 117,1 тис. чоловік. За повідомленням Всесоюзного переселенського комітету при Раднаркомі від 29 грудня 1933 долі в Донецьку область було направлено 44 ешелони з переселенцями з Іванівської області. Усього було направлено 3527 господарств, 1619 коней, 3498 корів, 1980 голів різної худоби.
Вивчаючи архівні документи можна зробити висновок, що сталінське керівництво, реалізуючи плани індустріалізації країни, здійснило їх фінансування винятково за рахунок селянства шляхом примусового вилучення у них хліба та продажу його за кордон. Це було єдиним джерелом коштів для будівництва промислових гігантів.
У 1931 році були введені в експлуатацію Харківський тракторний завод, Московський автомобільний, Уральський міделиварний і перша черга Уральського заводу важкого машинобудування. На початку 1932 року вступив до ладу автомобільний завод ім. Горького і Саратовський комбайновий завод. У лютому 1932 року дала чавун перша домна Магнітогорська, у квітні – перша домна Кузнецька, що стало основою вугільно-металургійної бази СРСР. Довкола промислових гігантів будувалися нові міста, такі як Магнітогорськ, Новокузнецьк та ін. Основним постачальником робочої сили на будівництво та для роботи на створених підприємствах було село. Донбас не став виключенням.
Гігантське за своїми масштабами промислове будівництво продовжувалося й у наступні роки. У роки другої п’ятирічки (1933-1937 рр.) на Донбасі було збудовано Краматорський завод важкого машинобудування, інтенсивно велося будівництво «Азовсталі», реконструювалися Макіївський і Донецький металургійні заводи, розвивалася сировинна база металургійної промисловості. У часи індустріалізації отримала подальший розвиток і промисловість Артемівська.
Зараз можна впевнено сказати, що індустріалізація країни багато в чому була здійснена за рахунок села, пограбування селянства, що в значній мірі призвело до голодомору. Репресії відносно великих і середніх виробників сільгосппродукції, розкуркулення та створення колгоспів знищили діючу базу сільгоспвиробництва. Примусове вилучення хліба й інших продуктів харчування поставили селян на грань голодної смерті. Голод 1932-1933 років став одним із найстрашніших злочинів сталінізму проти українського народу.
Можна зробити висновок і про те, що штучний голод 1932-1933 років вирішував й інше завдання, а саме: вирішував питання остаточного злому опору українського селянства колгоспній системі ведення сільського господарства, що впроваджувалося партійним керівництвом. Про це свідчать висловлювання секретаря ЦК КП(б)У і секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У Менделя Хатаєвича: «Між селянами і нашою владою гостриться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили й їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!».
Дослідження голодомору в Україні розпочалося наприкінці 80-х років, але донині не встановлена кількість жертв голоду 1932-1933 рр. За різними дослідженнями кількість померлих від голоду становить від 3,0 до 7 млн. чоловік. Якщо керуватися матеріалами переписів населення 1926 й 1937 років, то можна зробити висновок, що понаднормальна смертність в Україні в 1933 році становить 3239 тис. осіб, а з поправкою на неточність розрахунку природного і механічного руху населення смертність складає від 3 до 3,5 млн. осіб. При цьому слід ураховувати й падіння народжуваності в роки голоду. Згідно даних відділів РАГСів у 1927-1930 роках в українських селах було зареєстровано більш як 1 млн. народжених, у 1932 році – 782 тис., а в 1933 році – усього 471 тис. Можна припустити, що втрати від голоду, включаючи ненароджених, за 1932-1933 роки становлять до 5 млн. осіб.
26 січня 1990 року ЦК Компартії України прийняв Постанову «Про голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів». Офіційно було визнано, що голод на Україні був і, що він був штучний. «Архівні матеріали розкривають, що безпосередньою причиною голоду на початку 30-років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики».
У часи незалежної України був прийнятий Закон України «Про голодомор 1932-1933 років в Україні», який надав нові можливості для дослідження питання масового голоду. 28 березня 2007 року був виданий Указ Президента України В.А. Ющенко № 150/2007 «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні». Згідно Указу науковцями, дослідниками, органами місцевого самоврядування була проведена значна робота по складанню списків жертв Голодомору в Україні, формуванню Національної книги пам’яті та відповідних регіональних книг пам’яті, а також складанню єдиного списку постраждалих від Голодомору.
22 травня 2009 року Головним слідчим управлінням Служби безпеки України було порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст. 442 Кримінального кодексу України за фактом здійснення посадовими особами геноциду на Україні в 1932-1933 роках, що призвело до загибелі мільйонів громадян. Справу порушено на підставі звернень народних депутатів України, неурядових організацій і матеріалів перевірки, проведеної СБУ.
За інформацією тодішнього голови служби безпеки України В.А. Наливайченка досудовим слідством було виявлено 13613 населених пунктів у 18 регіонах, мешканці яких постраждали від Голодомору. Найбільше постраждали села – їх нараховується 11922. Виявлено 1847,5 тис. жертв Голодомору, близько половини імен яких включено до Національної книги пам’яті. На сьогодні залишилось 995 тис. постраждалих від трагедії, 85% з яких, або 850 тис., охоплені різними видами соціальної допомоги.
Усього в Україні встановлено 3577 місць масових поховань жертв Голодомору, додатково виявлено в ході слідства 857 таких місць у 2668 населених пунктах, із них упорядковано органами державної влади, місцевого самоврядування та громадськістю 3124, щодо решти – ведуться роботи з упорядкування.
У ході розслідування було знайдено 3546 документів, що були розсекречені, у тому числі за підписом Й. Сталіна й інших осіб, які надавали прямі вказівки щодо вчинення цього злочину. Загальні кумулятивні втрати населення України внаслідок голодомору склали 10 мільйонів 63 тисячі осіб.
Матеріали розслідування були передані до Генеральної прокуратури України. 13 січня 2010 року Апеляційний суд м. Києва за наслідками розгляду судової справи визнав керівників більшовицького тоталітарного режиму винними в геноциді на Україні в 1932-1933 роках. Рішенням суду підтверджені висновки слідчих СБ України про організацію здійснення на території Української РСР в 1932-1933 рр. «геноциду української національної групи, тобто штучного створення життєвих умов, розрахованих на її часткове фізичне знищення» – генеральним секретарем ЦК ВКП(б) Йосифом Сталіним (Джугашвілі), головою РНК СРСР В’ячеславом Молотовим (Скрябіним), секретарями ЦК ВКП(б) Лазарем Кагановичем і Павлом Постишевим, генеральним секретарем ЦК Компартії більшовиків України Станіславом Косіором, головою РНК УРСР Власом Чубарем, другим секретарем ЦК КП(б)У Менделем Хатаєвичем.
Суд констатував, що Й. Сталін, В. Молотов, Л. Каганович, П. Постишев, С. Косіор, В. Чубар і М. Хатаєвич здійснили злочин геноциду, передбачений ч.1 ст.442 Кримінального кодексу України (геноцид) і закрив кримінальну справу на підставі п.8 ч.1 ст.6 Кримінально-процесуального кодексу України у зв’язку з їхньою смертю.
Згідно висновків досудового слідства судової науково-демографічної експертизи, проведеної Інститутом демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України, у результаті голодомору в Україні загинуло 3 млн. 941 тис. чол.
Із книги Н.Тутової, П.Тутова АГРАРНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ТА СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО БАХМУТСЬКОГО КРАЮ (XVIII-XXI CТОЛІТТЯ)
