«Українізація» та «коренізація» – інструменти радянського контролю над Україною
День Української Державності відзначається в Україні 28 липня у День хрещення Київської Русі – України. Донецька обласна державна адміністрація продовжує цикл історичних матеріалів про події, які відбувалися на наших теренах і зміцнювали фундамент незалежної української держави.
У період після Першої світової війни та поразки України у Визвольних змаганнях над більшою частиною наших територій отримала контроль совєтська росія. Більшовики прагнули створити єдину державу з єдиною нацією, мовою та ідеалами. Вчення Маркса твердить, що досягти комунізму у світі можна лише у тому випадку, коли між націями будуть розмиті кордони та культурні розбіжності. Це вчення совєти і намагались реалізувати у життя "в окремо взятій країні".
Проте на початку 20-х років минулого сторіччя серед людей ще міцно жила пам'ять про незалежну українську державу, а відтак, новій владі треба було терміново вжити заходів, аби не допустити нового вибуху непокори. І такими заходами стала політика "коренізації" народів, що жили на всій території СРСР.
В Україні ця програма отримала назву "українізація". У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) оголосив коренізацію офіційним курсом партії в національному питанні. У тому ж місяці VII конференція КП(б)У заявила про політику українізації, що українські ЦВК і Раднарком відразу ж оформили декретами. Було прийнято рішення про українізацію держструктур і підприємств, яку планувалося закінчити до 1 січня 1926 року. Усі робітники та службовці підприємств та установ були зобов'язані вивчити українську мову під загрозою звільнення з роботи.
Було це зроблено з єдиною метою - зробити "жест доброї волі" і показати, що новий комуністичний уряд більш лояльний до місцевого населення, аніж уряд царський. В Україні багато хто сприйняв нову національну політику з ентузіазмом. Так, видатний письменник Микола Хвильовий, який пізніше сформував гасло "Геть від Москви!", вбачав в українізації шанс національного відродження та становлення національної української держави в рамках УРСР (тоді - УСРР). А уродженець Ясинуватої Микола Скрипник, який у ті часи був головою першого совєтського українського уряду, докладав значних зусиль для відновлення українського правопису (за його ініціативи був створений так званий "харківський правопис" або ж "скрипниківка"), друку україномовних книг та періодичних видань, розвитку українського театру. На жаль, обоє вони закінчили життя самогубством, бо не змогли побороти опір чиновників з Москви.
Під час українізації одночасно відбувались два процеси, які суперечили один одному за своєю суттю. З одного боку, за вказівки компартії відкривались українські школи, для робітників проводились лекції, видатні твори світової літератури перекладались та видавались українською. З іншого боку працівники контор, місцевих адміністрацій та заводів чинили цьому процесу опір, саботуючи виконання рішень уряду. Опір також чинила і преса, публікуючи на своїх шпальтах замітки з критикою українізації. В той же час варто зазначити, що траплялись випадки, коли регіональні газети все ж переходили на українську мову, хоча й не на тривалий час.
Так, у Донецькій (тоді ще Сталінській) області виходила газета "Приозівський пролетар", яка пізніше змінила назву на "Приазовский рабочий". З січня 1932 по липень 1934 року газета публікувала матеріали під назвами «Зі станції Сартана на Озівсталь», «Геть з партії ворогів робітничої кляси!», «Про підготовку до весняної сівби 1933 року», «Південній Магнетці – темпи Магнетобуду» тощо. У той же період у місті Сталіно (Донецьк) виходить газета "Диктатура труда" з анонімною заміткою "Зачем мне нужна єта украинизация, раз я ейо не понимаю, а во-вторих, у нас на шахте всего 35 проц. украинцев - при чом здесь украинизация".
І хоча процес українізації тривав повільно, він приніс свої значні результати. З'явилась ціла плеяда талановитих письменників, як от Іван Багряний, Павло Тичина, Олександр Олесь, Валер'ян Підмогильний, Микола Куліш, Лесь Курбас та десятки інших митців. А головне, нарешті після довгих років зросійщення з'явився читач, який був готовий до появи цих митців. Українізація сприяла прискоренню ліквідації неписьменності, що зменшилася з 47 % на 1926 рік до 8 % у 1934-му, зросла кількість відвідувачів шкіл.
Та так тривати довго не могло. ВІдчувши, що совєтська влада міцно вкорінилась в Україні, партійна еліта почала масові репресії проти діячів культури та чиновників, які відверто почали говорити про проблеми совєтської країни та необхідність розвитку української державності. Результатом таких репресій став голодомор та "розстріляне відродження". А наприкінці 30-х років почалось згортання політики українізації та нове зросійщення, яке тривало аж до 1991 року.
Донецька область мала свою специфіку, в першу чергу через свій етнічний склад. Тут досі проживають представники понад ста національностей, а у часи коренізації також працювали школи з мовою викладання етнічних меншин. Комуністична партія фактично створила такі умови, в яких єдиною мовою спілкування різних національностей стала російська.
Після 1938 року, особливо у промислових регіонах, набирає обертів процес ассиміляції. Єдиною мовою освіти (і початкової, і вищої), діловодства, торгівлі, преси стає російська. Після ж розпаду СРСР у більшості регіонів України починається нова українізація, ініційована місцевими мешканцями. Разом з тим Донеччина залишається трохи осторонь цього процесу, і головним чинником є фактично збереження партійної влади та розширення влади так званих "червоних директорів" - генеральних директорів великих підприємств, які стали їх власниками та отримали вплив на місцеві органи влади.
Злочинна "Партія регіонів", яка узурпувала владу в області, вела свою політику русифікації, яка спиралась на совєтське минуле та торгово-економічні зв'язки з росією. Колишній секретар Донецької міської ради так говорив про українську мову у 2007 році: «Російська мова не витіснить українську – нічого витісняти… Українська мова – мова фольклору. І після надання статусу державної російській, необхідність розмовляти українською просто відпаде. Це не мова науки… Та вона не вмре. Нею будуть писати пісні, розповідати анекдоти. Вона стане фольклорною». З ним були згодні далеко не всі політики та громадські активісти. У Донецьку виходила газета "Донеччина", у школах масово з'являлись українські класи, а в університетах проводились ґрунтовні дослідження історії та культури краю з огляду на його приналежність до єдиної української держави. Та українська ще не була мовою побутового вжитку.
Все змінилось у 2014 році, коли російські бойовики захопили частину області та почались активні бойові дії. Сотні тисяч людей знов усвідомили себе українцями та зрозуміли, яку велику роль відіграє мова у житті суспільства. По всій області з'являються гуртки вивчення української мови, формується активне громадянське суспільство. Повномасштабне вторгнення тільки прискорило ці процеси. Російська влада намагалась знищити все українське, особливо тут, на Донеччині, а натомість отримала спротив ще сильніший, ніж колись раніше. І якщо до 2014 року через корумпованих чиновників та засоби масової пропаганди росіяни мали майже повний контроль над життям регіону, зараз вони його втратили остаточно.
Відкритим залишається питання українізації майбутніх деокупованих територій, які дев'ять років були відірвані від загальноукраїнського культурного простору та освіти. Зараз важко оцінити вплив пропаганди, яка роками розповідала про "народ Донбасса", але вже чітко зрозуміло одне - будь-яка брехня не може вистояти проти правди. А правда на нашому боці.
За матеріалами сайту Донецької облдержадміністрації
